Калина
На нашу землю хто тільки не нападав. Ординці лихі, турки, німці. Усіх не перелічити. Ось і налетіли якось турки. А сталося те на Київській землі. Розлетілась тоді чутка, що головного їхнього предводителя поранено отруйною стрілою, а отрута в ній смертельна. Тому, хто його вилікує, обіцяли таку винагороду, яку загадаєш. Понаїхало тих лікарів, знахарів та шептунів видимо-невидимо, але ніхто вилікувати не міг. Отоді й прийшла в табір, де жив воєначальник, одна дівчина. Хоч одежа на ній була убога, та дівчина така красива, що неможливо було перед її красою встояти. Коса дівоча аж до землі сягала, а з лиця хоч воду пий. Доповіли воєначальникові про красну дівицю, і він звелів пропустити її. Увійшла вона в його шатро. Не вклонилася, а гордо стала. Усі прихвосні аж ойкнули. Як то так — повелителю землі не вклонилася! Занесли над головою мечі, та воєначальник підніс руку, щось по-своєму наказав, і настала тиша. Прихвосні похилили свої голови перед повелителем. Тільки дівчина стояла гордовито. Через тлумача-перекладача запитав воєначальник:
— Скажи, страннице, чому мені не вклонилася? Я завоював півсвіту, мені царі вклоняються, а ти ні.
— Ти мені повинен вклонитися, бо прийшов у мій дім, на рідну мою землю. Тебе і вас усіх я не боюся. Ти повинен через два дні вмерти, а дорожче життя нічого немає на цім світі. І ти це знаєш. Твоє життя в моїх руках. Ніхто тебе не врятує, крім мене. Це я тобі кажу, Палагея... Воєначальник зблід.
— Кажи, страннице, чим ти доведеш своє пророцтво? А не доведеш — відрубають тобі голову.
— Приснився мені сон, коли я рвала цикуту, що отрутою славиться вона. Сіла відпочити, задрімала й побачила вві сні орла. То орел не простий. Носами схожі ви обоє. Він палив міста і села, а людей гнав у рабство до своєї держави. І так йому щастило триста сім днів, а на триста дев'ятім він помре, бо стріла отруєна цикутою — злим зіллям. Вирахуй, завойовнику, свої походи і всі дні твоєї слави. Тоді й дізнаєшся, чи правда мені наснилася...
І покликав він своїх кращих учених, і стали вони лічити. День у день зійшлося!
— Так що ти від мене хочеш, страннице?
— Перш вклонись мені до самої землі святої, а за одно нехай вклоняться і твої прихвосні. Упав грізний завойовник перед Палагеєю, і всі за ним вклонилися до самої землі.
— А тепер слухай,— суворо сказала Палагея.— Життя я тобі верну. Відпусти всіх полонених в оселі їхні. їм орати, сіяти, дітей ростити треба. Відпусти всіх, а там їх тисячі в муках помирають. І покинь мою землю з військом своїм. І напиши своєю кров'ю, що ніколи не прийдеш грабувати мій народ. Тоді я віддам твоє життя.
— Зроблю, як ти кажеш, страннице, не прийду більше на землю твою і твоїх людей відпущу. Тільки й ти мусиш за це дати мені грамоту твою, що підеш зі мною.
— На все піду за свій народ!.
— Кажуть люди, що рвала вона одне зілля. Зветься воно кипарисним молочаєм. Його в нас багато росте. Заварювала чай і туди вичавлювала молочко з того молочая. Тому воно, те зілля, й називається молочаєм— молочко з чаєм. Так і вигнала з тіла отруту. Завойовник одужав і покинув нашу землю. Забрав із собою і Палагею,
*** *** ***
У народі ще легенда ходить така, що Палагея народилася в наших краях, на Київській землі. І була в неї сестра Килина. Прощаючись із сестрою, Палагея нібито сказала: твоїм ім'ям, сестро, назву оцю рослину, яку найбільш люблю, бо росте вона в наймальовничіших куточках, над чистими струмками, в тихих гаях. Коли цвіте вона, то найспівучіший птах — соловей — прославляє її красу, а восени на ній горять дивні кетяги ягід, налитих ніби самою кров'ю щедрої нашої землі, і ті ягоди повертають здоров'я людині. Буде вона зватися килина.
|
|
|
|
